Маленька послуга особистого характеру

118

На жаль, сталося так, що останній рік я працюю в будівельному магазині, в лакофарбовому павільйоні. Не сказати, що мені тут не подобається: навпаки, я відчуваю буквально дитячу радість, коли від мене йдуть задоволені покупці, яким я підібрала і заколеровала потрібну фарбу, зробивши її просто з білої поетичною «ліловим дзвіночком», порадила лак, який нічим не гірше відомого фінського, але коштує в рази дешевше, по секрету, не вимагаючи за це грошей, розповіла, чим і як краще обробити холодильник, щоб він був як новенький.

Так, зараз ситуація критична, і з фінансами відверто туго. Продажі йдуть… Мабуть, «йдуть» тут — занадто гучне слово: вони повзуть, ледь-ледь ворушачи лапками, зобов’язань перед постачальниками — вище даху, оренду задрали таку, що на цю суму можна двушку в районі кільця знімати. Плюс, я вчуся на платному відділенні, хочу сходити на виставку, з’їздити до друзів в інше місто, побалувати домашніх подарунками, що заганяє мене в певні рамки.

Але задовбали мене не вони. Я прекрасно віддаю собі звіт в тому, що тут і зараз я: консультант, касир, вантажник, мерчендайзер, маркетолог, дизайнер, економіст, бухгалтер, хімік і просто мила дівчина, яка посміхається вам навіть у тому випадку, якщо ви нічого не купили. Це моя робота, це мій заробіток, я знала, на що я йду.

Задовбали мене навіть не покупці: серед них трапляються як доброзичливі й усміхнені люди, які розуміють, що я не просто дівчинка за прилавком, і йдуть до мене з певною метою і заздалегідь продуманим списком необхідного, так і повні мерзотники, кидающие на гроші і товар, распускающие свої спітнілі рученята, дихають в обличчя перегаром, «фліртуючи» зі мною і кличучи заміж.

Задовбали мене не шпигуни, яких не розколоти: на питання «Яка фарба вам потрібна?» вони, кліпаючи очима, як світлофор, кажуть життєрадісно: «Біла!» — і чекають, поки я прочитаю їх думки. Починаються воістину гідні церкви тортури словом: що фарбувати, як фарбувати, де фарбувати, скільки фарбувати, матова або глянсова фарба потрібна, ніж було пофарбовано раніше… Іноді мені здається, що ці люди роблять ремонт в борделі або казино, право слово, раз така секретність!

Задовбали мене не передбачувані фрази прямо з порога:

— Дівчина, а знижку зробите?
— Ой, та воно ж вітчизняне, вітчизняне все погане.
— А вам не важко такі відра тягати?
— А фарба для автомобілів є?
— А порожніх відер у вас немає?
— А косар не разменяете?

Задолбали мене не вічне відсутність розміну і дрібних грошей, не «а я там за рогом бачив на десять рублів дешевше», не брудне взуття і постійна бруд на руках, одязі, обличчя і навіть волоссі. Задовбали мене не тупі кретини, які нічого не знають, але лізуть, не балакучі мужички за 45, які відволікають мене від своєї роботи, не постійний мат в холі (мабуть, це єдине, що я схвалюю в тутешніх продавців, аж надто віртуозно матюкаються!), не вічний ремонт і податкові перевірки, скарги на те, що все дорого (от не треба: у цьому магазині дешевше, але ніхто до нас просто не доходить через відсутність реклами), не бабусі, які приходять до відкриття і беруть уайт-спірит за полтинник, псуючи всю карму на сьогодні. Прикмета є така: якщо перший покупець — жінка, вважай, день коту під хвіст… Знаєте, працює!

Задолбали мене якесь демонічне, упертое, нахабне бажання слов’янських роботяг урвати собі шматок! Ми майже в центрі Москви, у нас податкова під боком, у нас перевіряють каси, ми платимо податки з касового апарату — з банки ПФ-ки це рублів п’ять-десять, а з великого замовлення, як у вас, вже сотні, тисячі рублів! Ми намагаємося зробити ціну вигідною вам, покупцям, дати знижку оптовикам і робочим — невже вам цього мало? Чому насамперед з порога треба кричати на весь магазин:

— Ми купимо у вас на 100 рублів, а чек ви нам виб’єте на 1000!

Чому на мій ввічливий відмова треба кричати ще голосніше: ось, мовляв, у тих, за стінкою, так можна зробити, а у вас чому не можна? Що значить у вас немає лівої каси? Які податки? Але мені треба відзвітувати саме касовим чеком!

Знаєте, дорогі мої, я щоразу терпляче пояснюю вам, чому не можна вибити чек на потрібну вам суму, я терпляче кажу, що не хочу підставляти господаря і себе — і себе! Да-а-а, себе, виконроб товариш — і потім виплачувати штраф держорганам з гаманця, тоді як ви сп#$&віть зайвий полтиник з кишені свого роботодавця і з радістю його пропьете, навіть не згадавши про те, що підставили когось заради такої мізерної суми.

Мене не пройме ні лестощі, ні погрози, хамство, я продовжу терпляче відмовляти вам у цій «маленькій послузі особистого характеру», але в наступний раз з принципу не пущу навіть на поріг. І змінник не пустить. Нам наша шкіра теж дорога.